Андрій Доброносов – краєзнавець і дослідник рідного Золочева

Пригадує часи, коли місцевий замок ще перебував у процесі реставрації. Тоді доступ до його приміщень був вільнішим, тож хлопець міг вивчати кожен закуток старовинної споруди. Підвали, таємні гвинтові сходи, очищені від часу й пилу кімнати – усе це захоплювало уяву та розпалювало інтерес до історії.
Згодом Андрій почав порівнювати цей досвід із відвідуванням інших історичних місць. Однак, захоплення тимчасово відійшло на другий план – навчання та повсякденні клопоти забирали весь час. Проте щоразу, повертаючись додому, він не міг оминути замок – одразу поспішав туди. Тоді ще можна було вільно заходити, навіть проводити екскурсії для знайомих. Згодом ситуація змінилася: з’явилася охорона, замінилися працівники, а доступ до деяких частин замку обмежили. Та навіть попри ці зміни, Андрій зберіг у серці те перше відчуття захоплення історією, яке зародилося серед старовинних мурів.
Андрій Доброносов із сумом помічав, як зникають пам’ятки історії – не лише в рідному Золочеві, а й по всій країні. Як це сказано у вірші:
Кому історія потрібна?
Лише частини і уламки
Лишились з давньої краси –
Руїни панського маєтку,
Історії значні часи.
Тепер величність ту словесно
Туристам подають лише,
Малюючи в уяві все це...
Але чи так було усе?
Хіба будинок винен в тому,
Що жив в нім не кріпак, а пан?
Для чого було руйнувати?
Кому він так вже заважав?…
26.08.2024р.
Час безжально стирав сліди минулого, і чоловік зрозумів: якщо не зберегти ці моменти зараз, за кілька років від них може не залишитися й сліду. Так зародилося його захоплення фотографією – бажання зафіксувати архітектурні перлини та історичні місця для майбутніх поколінь.
Тоді Інтернет ще не був доступним, тож пошук інформації перетворювався на справжній виклик. Випадково знайдена книжка чи старий журнал ставали справжньою знахідкою, хоча не завжди можна було бути впевненим у достовірності поданих фактів. Згодом ситуація змінилася – поява Інтернету відкрила доступ до архівів, світлин і документів. Тепер Андрій має власну цифрову колекцію: на комп’ютері ретельно впорядкована папка з промовистою назвою – «Історія». У ній – збережені кадри, що стали частиною його особистої мандрівки крізь час.
Андрій Доброносов із роками перетворив своє захоплення історією на впорядковану колекцію матеріалів. У його архіві кожна область має свою папку: Львівська, Тернопільська, Хмельницька. Усередині – окремі розділи, присвячені містам і селам, таким як Золочів, Поморяни, Олесько, Підгірці…
Тут зберігаються старі та нові фотографії, копії документів, уривки з книжок – усе, що так чи інакше пов’язане з цими місцями. Завдяки такій системі Андрій легко знаходить потрібну інформацію та використовує її у своїй роботі.
Особливе місце в його діяльності займає Золочів. Саме тут він розпочав свій проєкт зі збереження історії місцевого цвинтаря. Спочатку це були лише фотографії надгробків і старих хрестів, які поступово нищилися під впливом часу. Тут і виникла підбірка авторських фотографій нашого міста Золочева. Згодом до ініціативи долучилися однодумці, які підтримали ідею створення повноцінного альбому. Спочатку Андрій вагався: «Я ж не історик і не філолог, щоб писати історію». Однак друзі наполягли: «Крім тебе цього ніхто не зробить». Ці слова стали поштовхом до роботи. Тут і вийшли книги митця: фотоальбом «Золочівський цвинтар», переклад книги Луції Харевічової «Історія міста Золочева», «Пожежа Золочева 1903 року», «Історія Золочівської гімназії». Особистий зв’язок із рідним містом надав йому сил та натхнення, адже, як зізнається Андрій, без цього він навряд чи наважився б на такий масштабний проєкт.
Працюючи в замку, Андрій Доброносов мав змогу не лише спостерігати за його життям, а й глибше зануритися в історію цієї пам’ятки. З часом він накопичив чимало знань, що допомагають йому тепер у дослідженнях. Читаючи історичні тексти чи описи, Андрій завжди звертає увагу на деталі, які можуть виявитися неточними. Адже не всі переклади чи цифрові словники передають правильний зміст фраз.
Андрій Доброносов замислюється над тим, чому мешканці часто байдужі до архітектурної спадщини та історичних знахідок. На його думку, причина полягає не лише в нестачі інтересу, а й у відсутності підтримки з боку влади. «Люди не бачать жодної допомоги чи заохочення, тому й не відчувають відповідальності за збереження історії», – пояснює він.
Особливо складно з будівлями, які мають статус пам’яток архітектури. Їхні власники не можуть самостійно проводити ремонт або реставрацію без дозволу відповідних органів. Проте держава, часто не маючи належного фінансування, не виконує ці роботи й водночас не дозволяє мешканцям діяти самотужки. «Якщо, наприклад, потрібно відновити ліпнину чи декоративні елементи фасаду, – додає Андрій, – це вимагає чималих коштів. Проста людина навряд чи зможе собі це дозволити». У результаті будівлі поступово руйнуються, а історична спадщина втрачається. Саме тому він вважає важливим зберігати бодай візуальну пам’ять про ці об’єкти – на світлинах та в архівах, які залишаться майбутнім поколінням.
Андрій Доброносов пригадує рідкісний випадок, коли до його поради дослухалися під час упорядкування місцевого джерела. Ініціатори проєкту переживали за збереження скульптур, що мали стати частиною композиції. Проте під час робіт пошкодили бетонне кільце, яке слугувало основою для конструкції. Постало питання: як подаватиметься вода – природним шляхом чи за допомогою насоса?
«Я кажу: ви самі подумайте – скульптура має сидіти на колодязі, але води немає. Це виглядатиме дивно. Тому я й запропонував перемістити фігуру з колодязя на три кроки далі», – пояснює Андрій. Є «Різниця очевидна. Бо хіба не смішно, коли фігура сидить над порожнечею, а вода ллється внизу ?
.... виглядатиме дивно, тим більше що в пару метрів від композиції справжнє джерело і повно води.
Цей випадок став для нього особливим – рідкісним прикладом, коли його погляди справді вплинули на кінцевий результат: Фігуру посадили на постамент, а колодязь вимурували внизу і під’єднали до нього воду.
Він продовжує займатися дослідженням і фіксацією історичних об’єктів, розуміючи, що навіть найменший внесок у збереження минулого може мати велике значення в майбутньому.
«Головне – не залишатися осторонь, бо історія зникає не відразу, а поступово, – каже він. – І якщо ми не будемо її берегти, одного дня вона просто зникне».