Новини Золочівщини
09:38, 12 тра 2023
560
0

Леся Кічура: «Після перемоги мрію об’їхати всю країну зі своїми казками!»

Леся Кічура: «Після перемоги мрію об’їхати всю країну зі своїми казками!»
Gazeta
Фото: НУС
Львівська казкарка, журналістка, письменниця, кандидатка наук із соціальних комунікацій, провідна редакторка театру імені М. Заньковецької Леся Кічура натхненно творить добру українську книгу мелодійною мовою, що її хочуть читати і в Україні, і за кордоном. До її проєкту «Добрі мамині казки» увійшли вісім збірок, які купують і читають в Іспанії, Італії, Великій Британії, Франції, Ізраїлі, Німеччині, Польщі, Америці, Австралії та Новій Зеландії. Про її проєкт, з яким вона нещодавно побувала у Золочеві, творчість, захоплення розпитаємо письменницю.
– Пані Лесю, ваші книги розходяться великим тиражем, їх читають не лише в Україні, а й в інших країнах та навіть на інших материках. А як усе починалося?
– Все розпочалося далекого 2017 р., коли я мріяла видати свою дебютну збірку казок, роздарувати її друзям та поставити собі на поличку. Проте сталося зовсім по-іншому. Адже через неймовірну зацікавленість у цій книзі нам довелося її тричі додруковувати. Тож наклад нашої дебютної збірки сягнув шести тисяч примірників. А потім нас стали дуже активно запрошувати на зустрічі зі школярами до шкіл та бібліотек. Відтак саме діти просили приїхати на Різдво до них ще раз, але неодмінно з новою збіркою казок. Тоді мені довелося у рекордно короткий час – всього лишень за 4 місяці – підготувати до друку нову збірку казок. Нею стала неймовірно успішна збірка «Магія Різдва». Її ми презентували за два дні до Різдва – 5 січня 2018 року. І відтоді ця книга знайшла в Україні та закордоном декілька тисяч своїх читачів.
– Ви пишете для дітей. Чи був досвід написання чогось іншого? Повістей для дорослих, наприклад, чи поезій?
– Мені видається, що немає творчої людини, яка б не проходила етапу писання віршів у романтичному підлітковому віці. Я також його проходила. Коли працювала головним редактором газети «Найкращі жіночі історії», то на сторінках друкувала чимало своїх романтичних новел. Їх, до речі, писала багацько і з задоволенням! Потім у мене народилися дітки і перше місце у творчості посіли саме казки. А зараз готую один проєкт також для НАУД театру ім. М. Заньковецької (до речі, у ньому працюю вже 19 років), тож працюю в новому для себе амплуа. Дасть Бог, впродовж літа над цим задумом працюватиме неймовірно творча команда і саме на початок осені він вийде на теаральні афіші Львова. Решта наразі триматиму у таємниці (усміхається).
– Як вам вдається все отак поєднати? Написання книжок, кандидатської дисертації, подорожі з «Книжковим двориком», розробка цікавих проєктів? І то при тім, що ви – мама трьох діток?
– Направду я багато чого не встигаю. Адже світлини, які читачі та друзі бачать у моїх соцмережах – то лише верхівка айсберга. Я не встигаю вдосталь читати, і це моя найбільша біда. Крайня моя прочитана книга – «Восьме життя для Брільки» Ніно Харатішвілі. Її довелося читати ночами. І я подужала її за 4 ночі, а там 1049 сторінок. Тож ці декілька днів мені катастрофічно бракувало сну. А в черзі після цієї книги у мене стоїть книжкова гірка, до якої руки доходять дуже повільно.
Час написання дисертації – немов спогади про небуття. Я так важко її писала, що зараз, озираючись назад, ніколи б не хотіла повторення цього шляху, і коли хтось мене про це запитує, то завжди кажу, тут не просто «7 раз відмір, а один відріж». І направду дуже ретельно варто зважити свої вміння та потреби працювати у царині науки, бо це геть відмінне заняття від літературної творчості. Мені моя кандидатська дала змогу викладати понад 7 років в університеті ім. І. Франка на факультеті журналістики. Ці роки згадую з неймовірною приємністю. У мене були такі чудові студенти. До слова, частина з них і досі працює зі мною, анонсуючи мистецько-театральні події, тож ми дуже часто спілкуємося і це прекрасно!
Мандрівки з «Книжковим двориком» – це спогади золотого часу мирного життя. Я дуже вірю в Перемогу і чекаю її. Переконана, що після неї наші книжкової мандри знову відновляться на повну силу.
Щодо материнства, то мої діти є стимулом для творчості, а казкування є натхненням для зустрічей з дітьми. Оцей зв'язок – діти і казки – він у мене обов’язково має бути. Просто без нього ніяк. Щоразу, коли я повертаюся з чергової мандрівки з котрогось містечка чи села – я везу в думках десяток нових задумів до написання казкопригод. Я не знаю, як письменники можуть жити, не бачачи своєї аудиторії, не спілкуючись з нею, не розмовляючи про зацікавлення та моменти сприйняття власних творів. Для мене цей зв'язок із читачем дуже важливий!
– Ви зараз, в дорослому віці, тонко відчуваєте дитячу душу. А якою дитиною була маленька Леся? Задумливою дівчинкою чи шибайголовою?
– У дошкільною віці я точно була більше схожа на хлопчака. Я хвостиком ходила за татом, любила всі його інструменти, забивала гвіздки та залюбки вивчала татове авто, а це був ЗІЛ-130 (усміхається). Натомість, коли пішла до першого класу, то геть змінилася. Якось випадково мама привела мене до Універмагу, де була місцева книгарня – одна кімнатка по вінця наповнена книгами – від долівки і до стелі, стелажі були просто велетенські. Я буквально потонула в цьому книжковому світі. З того дня я намагалася забігати до цієї крамниці щоразу, коли випадала нагода, і, якщо бачила якусь нову цікаву книгу, то дуже просила маму, аби мені її купили.
А ще мені дуже поталанило з вчителькою зарубіжної літератури, вона так уміла захопити твором та письменником, що всі роки навчання в школі цей предмет у мене був улюбленим. Тож в останні роки навчання у школі я все ж таки вирішила, що саме журналістика дасть мені змогу пізнавати світ та спілкуватися в різних галузях мистецтва та літератури. І ось уже багато років я щоденно прокидаюся з усмішкою, дякуючи Богові, що обрала саме ту свою улюблену професію.
– Чи пам'ятаєте, яка книга була вашою улюбленою?
– Так, їх було декілька і вони досі на полиці у моїй домівці. Це «Рукавичка» віршована в обробці І. Франка. Мені її подарували однокласники на день народження в 2-му класі, навіть дарчий підпис є на книзі. Це книга «Там, де живе синя ластівка» Л. Письменної та «Земля Світлячків» В. Близнеця. Я з дитинства дуже шанобливо ставилася до книг. Тож навіть свої дитячі книги показала власним дітям, коли вони вже трішки підросли і не могли б нашкодити маминим раритетам.
– А розкажіть, будь ласка, про ваші дитячі вподобання.
– Крім читання, я дуже любила в дитинстві малювати. Тож мій читацький щоденник мав ілюстрації на кожній сторінці. Також малюнки до творів мали сторінки зошита із зарубіжної літератури. Тому, коли 2017 року я задумала свій соціально-книжковий проєкт «Добрі мамині казки», то зумисне мала намір зробити сторінки книги разом із розмальовками, щоб діти мали змогу розфарбовувати наших героїв всіма барвами веселки, аби могли проявляти творчість та фантазувати. І вже готуючи зараз 9-ту книгу казок, я вкотре дуже уважно ставлюся до того, що наші сторінки для малювання мають неодмінно принести дітям безмір радощів, захоплення та щастя.
– Впродовж багатьох років ви – провідний редактор у театрі імені Марії Заньковецької. Поділіться, будь ласка, думками про цю важливу сферу вашого життя.
– Коли 2004 року я прийшла до цього театру, то подумала, що мабуть попрацюю там декілька років, а потім шукатиму щось інше… Але минає вже 19-й рік служіння театру і я не хочу його покидати. В цьому осередку мистецтва працюють неймовірні люди, там творять неймовірні вистави та театральні проєкти, і коли ти маєш змогу за всім цим спостерігати щоденно, то це дуже захоплює та надихає. Мені цікаво дивитися на юних акторів, котрі лише декілька місяців тому були студентами, а вже грають головні ролі у нових постановках. Мені цікаво бачити, як один і той самий текст оживає у голосі того чи іншого актора, як його із зали зчитують глядачі завдяки харизмі самого виконавця.
А ще був один неймовірний момент, котрий показав, що театр – це моє місце. У 9-му класі я зі своїми однокласниками поїхала до цього театру на виставу. Ми дивилися «Ісуса, Сина Бога Живого» В. Босовича. У цій виставі є неймовірні акторські роботи і фантастичний музичний супровід. Цей показ дуже нам усім запам’ятався. А потім я вступила до університету, потім до аспірантури, і життя дивувало новими відкриттями та звабами. Та ось я влаштувалася до театру на роботу, залишаюся котрогось дня на виставу, аби ознайомитися із репертуаром і нутром відчуваю щось знайоме. Перші акорди мелодії, репліки, сценографія… і впізнаю те, що вже бачила раніше, коли була тут уперше. Було відчуття, немов хтось сипонув на шию пригорщу снігу. Шкіра умить вкрилася сиротами від цього спогаду.
Виявилося, ця вистава й тоді ще була в репертуарі. Тож, коли я передивилася її знову, було відчуття де жавю, немов повернення у часі на кільканадцять років. Я зрозуміла, що в театрі опинилася не випадково. І вже ось 19 років маю в цьому певність!
– Якщо пофантазувати і уявити, що ви – не журналіст, не редактор, не викладач і не письменниця – тоді хто?
– Мандрівниця. Дуже люблю відвідувати нові місця і мандрувати закапелками, про які не знає жоден турист. Власниця або продавчиня книгарні – дуже люблю радити книги до читання іншим і мала кілька казусів, до речі, в різних крамницях міста, коли оглядала книги, а до мене підходили із запитаннями та порадами, прийнявши за людину з цього книжкового світу. Це було дуже весело.
Леся Кічура: «Після перемоги мрію об’їхати всю країну зі своїми казками!»

– Ваша творчість – більше заслуга музи чи праці? Як у вас відбувається таїнство написання книги?
– Будь який успіх – це 1% таланту і 99% праці. Але власне без музи – таки нікуди. Але варто зізнатися, що систематичність праці у письменстві важлива так само, як, приміром, у математиці, програмуванні, агрономії чи кулінарній справі. Якщо просто чекати натхнення – то можна одну історію писати пів року. Коли ж сідати до столу із наміром працювати щоденно – ти випрацьовуєш власну звичку продукувати текст. Звісно, він може бути не ідеальний з першого варіанту, але правити завжди легше, ані писати з початку. Тому вміння ставитися до письменства та творчості як до щоденної праці – то дуже важливе уміння. І я шалено радію, що вже трохи його підкорила також.
– Хто надихає вас? А що заважає?
– Надихають діти! І так було завжди, свої та чужі малюки – то невичерпне джерело ідей до казкотворення. Щоразу після зустрічі у моїй голові ширяють нові ідеї до пригод, головне не забути записати їх до нотатника, бо це дуже важливо. Іноді трапляється, з котроюсь ідеєю можна прокинутися вранці і головне не братися до сніданків та домашніх справ, а головне сісти й записати каркас цієї історії, бо іноді вона розчиняється неначе марево і згодом ти її просто не бачиш.
Заважає – мабуть, утома та галас. Я люблю тишу і особливий настрій занурення у власні думки. Дуже люблю писати зимові казки. Це для мене процес особливий, особливо коли
пишеш про Миколая, а за вікном хурделить! Тоді направду відчуття магії довкруж!
Леся Кічура: «Після перемоги мрію об’їхати всю країну зі своїми казками!»

– У вас, мабуть, часто беруть інтерв'ю. На яке запитання ви любите відповідати найбільше? А на яке – найменше?
– Найбільше – чи вірила я, що мій проєкт з маленької мрії про власну збірку казок виросте до такого масштабного всеукраїнського проєкту? Бо я б і мріяти боялася. Проте коли побачила, що потенціал такого розвитку в нього є, то почала дуже натхненно працювати над тим, щоб про нас довідалися в інших містах, в інших областях, інших країнах, та на інших континентах. Коли книги дісталися Америки та Канади, Австралії та Нової Зеландії, я зрозуміла – для здійснення мрії кордонів не існує! Тому свої наступні прагнення щотижнево і щомісячно далі допрацьовую ось уже понад шість років, відколи триває проєкт.
Найменше – яка книга з моїх є улюбленою. Це немов запитати, а кого із своїх трьох малят ви любите найбільше. Адже книги, немов діти, ти про них мрієш, ти їх бажаєш, виношуєш, народжуєш і потім протоптуєш їм дорогу у світ – до свого читача. Тут не можна когось любити більше, а когось менше. Тут просто любов любовна.
– У проєкті «Добрі мамині казки» ви виступаєте в образі феї, наскільки мені відомо. Чи бувають інші чарівні образи?
– Цей образ полюбився нашим читачам від часу презентації збірки «Магія Різдва» (наша 2-га книга) і став настільки улюбленим та впізнаваним, що ми залишилися з ним на декілька наступних наших презентацій. Коли на вулиці впізнавали діти й озиралися зі словами: «Мамо, дивися, тож наша казкова фея пішла, до якої ми в гості приходили на солодке книжкове свято», – це було дуже мило. А потім почався коронавірус, а потім війна. Тож влаштувати знову таке костюмоване свято більше не вдавалося. Але ми всі віримо у перемогу і дуже її чекаємо! Тож попереду – неодмінно нові казкові образи і неодмінно фантастичні книги та історії. До речі, після Перемоги – мрію з казками об’їхати всю свою прекрасну країну! Дістатися до Полтави, Одеси, Кропивницького, Миколаєва, Запоріжжя… до всіх тих міст, звідкіля нам пишуть наші читачі й запитують, коли чекати нових казок та зустрічей.
Леся Кічура: «Після перемоги мрію об’їхати всю країну зі своїми казками!»

– Яку пораду ви можете дати батькам, діти яких не хочуть читати?
– Показувати приклад із читання – однозначно. Діти читають в тих домівках, в яких читають батьки! Книги мають бути кращими дарунками з нагоди свят та лежати всюди – на полицях, на підвіконнях, поміж іграшок. Мій трирічний малюк і досі, щойно бачить товстезну книгу в моїх руках, відразу біжить до мене зі словами: «Мамо, читай»!
Важливо також вдало підібрати книгу для малечі, бо навіть діти одного віку мають дуже різні книжкові вподобання. Але коли вибір вдалий – то це вже стане запорукою книжкової любові. Чому власне свій проєкт я планувала як такий, котрий передбачає особисті зустрічі з дітками. Адже малеча має бачити справжніх, живих письменників, тих людей, хто придумав і створив збірку, бо книга з рук письменника з автографом та побажанням в рази цінніша для дитини.
– Щиро вдячна за цікаве інтерв’ю. Творчого натхнення вам і сил для здійснення всіх ваших ідей!
Розмовляла Ірина ГИРИЛО
Ctrl
Enter
Помітили помИлку
Виділіть текст і натисніть Ctrl+Enter
Коментувати (0)
Інформація
Відвідувачі, що знаходяться в групі Гости, не можуть залишати коментарі до цієї публікації.