Все одно Україна буде вільна

Рік в Україні триває неоголошена повномасштабна війна, розв’язана ненависною сусідкою росією. Вже рік наша держава у постійній тривозі: щодня гинуть люди, серед яких – діти; є втрати серед наших земляків, у тому числі й Золочівської громади; на сході, півдні та півночі країни рівняються з землею міста, селища та села, руйнації зазнають окремі об’єкти в центральному та східному регіонах України.
Здавалося б, життя зупинилося на «до» і «після». Але ж ні – воно триває. Наші війська дають гідну відсіч ворогові, який не сподівався на такий шалений національний супротив, коли люди зупиняли рашистську техніку голими руками, а на тимчасово окупованих територіях щодня виходили на протести.
Не сидять, склавши руки, й жителі тилових громад. Вони і вдень, і вночі моляться за наших захисників, серед яких є багато рідних і знайомих, з тривогою поглядають на небо, в якому часто пролітають ворожі ракети, і докладають максимум зусиль, щоб внести свій посильний вклад у загальнонародну справу – перемогу над ненависними орками. Жителі наших сіл, прості люди, організовують цілі цехи по приготуванні їжі для військових, несуть на пункти збору допомоги овочеві консерви, овочі, фрукти, одяг, усе, чим багаті і що вважають за потрібне. А ще надають фінансову допомогу. Про внесок жителів сіл Гончарівка, Скварява та Стадня у спільну Перемогу України розмовляю зі старостою Марією ВЕНЯРСЬКОЮ.
– Маріє Ігорівно, давайте повернемося до подій 24 лютого 2022 р., коли не було часу впадати у відчай, а треба було миттєво приймати рішення. З чого почали, як організували процес життєдіяльності території?
– Декілька поколінь ніколи не зможуть забути ранок 24 лютого, коли крізь сон, як марево, в підсвідомості прозвучало слово «війна», бо свідомість ще не готова була сприйняти це. Були страх, тривога, біль, сльози, невизначеність, але не відчай. Потрібно було швидко приймати чіткі, виважені рішення, взяти всю відповідальність щодо забезпечення і організації життєдіяльності наших населених пунктів щодо створення чіткої комунікації та інформування жителів, недопущення паніки, забезпечення охорони правопорядку та безпеки людей.
Відверто зізнаюсь – було непросто. Вражала єдність наших людей, всі намагались стати активними і корисними незалежно від віку і статі. Всім знайшлися доручення. Вистояли рік в єдності, підтримці, розумінні і стоїмо далі.
Тільки разом ми здобудемо перемогу!
– Розкажіть, як зараз живе громада, які питання вирішуєте?
– Ми маємо дуже велику територію. Це три населені пункти – Гончарівка, Скварява, Стадня. У двох населених пунктах – майже тисяча жителів. І в третьому – сотня. Щодня на прийом приходять люди. У кожного свої питання і свої проблеми. У міру можливостей намагаємось вирішувати питання. Звісно, є питання, які не належать до нашої компетенції. Однак, стараємось скерувати, направити, підтримати. Також є багато проблем таких, що мають, я б сказала, стратегічне значення. Наприклад, ремонт доріг. Магістральна дорога Скварява – Бортків у дуже поганому стані. Спільно із керівництвом Золочівської міської ради та профільними підрозділами працюємо над вирішенням цього питання.
– Чи багато людей звертаються за призначенням соціальних допомог?
– Так. У січні ми оформили 34 матеріальні допомоги. Зважаючи на ті складні обставини, в яких ми працювали, це багато. На оформлення однієї допомоги витрачаємо в межах двох годин. Давалось взнаки вимкнення світла, повітряні тривоги, несправність мережі. Доводилось підлаштовуватись під графік і працювати іноді до десятої вечора, а інколи і довше.
– Гончарівка давнє і дуже патріотичне село. Чи багато чоловіків з території зголосилось стати на захист української держави?
– Так. Практично з перших днів війни наші чоловіки та жінки взяли до рук зброю і стали на захист незалежності. Зараз у зоні бойових дій перебуває більше 60 військових із Гончарівки та більше сорока із Скваряви. Фактично десята частина від всього населення воює. Ми гордимося нашими захисниками. Стараємось підтримувати їх та їхні родини. Сьогодні багато доволі юних жителів нашого села намагаються брати приклад із своїх старших односельчан-захисників, мріють стати військовими. Спільно з громадою збираємо гуманітарну допомогу. Жителі села Гончарівка зібрали кошти та придбали для військових на фронт вже п’ять автомобілів. З початку повномасштабного вторгнення були проблеми із забезпеченням продуктами. Ми з громадою збирали продукти для військових підрозділів. Згодом вже передавали продукти безпосередньо нашим захисникам. Наші жінки ліпили вареники, крутили голубці, готували випічку. Громада дуже об’єдналась у підтримці військових. Дорослі, молодь, школярі. Плели маскувальні сітки, виготовляли окопні свічки…
– Чи багато у громаді є людей, котрі приїхали із областей охоплених війною?
– Так. З початку війни ми приймали і підтримували внутрішньо переміщених осіб. Хтось на цей час виїхав. Хтось залишився. Зараз у Гончарівці та Скваряві проживають близько пів сотні внутрішньо переміщених осіб. Всі вони живуть у приватних будинках (Заселено 14 будинків – авт.). Учні та дошкільнята відвідують місцеву школу та садочок. Стараємось з розумінням ставитись до кожного, підтримувати, допомагати, адже кожен з них пережив особисті трагедії, втрати рідних та майна. Для них дуже важко дається соціальна адаптація.
– Зараз знову актуальним стало питання перейменування села Гончарівка. Який Ваш погляд на це?
– З часів відновлення Незалежності, на жаль, ми так і не перейменували наше село, яке у 40-х роках минулого століття названо на честь радянського льотчика Гончарова. Тоді придумали легенду про «льотчика-визволителя», який нібито десь тут загинув… Проте наше село має дуже давню історію і давню назву Белзець. Перші згадки про наше село датовані 17 лютого 1441 року. Мова йде про Альберта Белзецького, спадкового власника села Белзеч (Белзець). Він згадується як свідок у судовій справі за участю Миколи Гологірського – власника міста Гологори. Є кілька версій походження назви села. Перша – прізвище власника села Белзецького, інша – поруч протікає річка Золочівка, яка в давніх описах має назву Белзець. Ще одне пояснення – слово «белзець» означає «болотиста місцевість». Після Другої світової війни Белзець був дуже виснажений москалями. Більше сорока родин було виселено у сибір. Чимало людей вбито, ув’язнено у тюрмі на Лонцького, відправлено на каторжні роботи на 25 років. У селі був дуже активний повстанський рух. Фактично до 50-х років у нас були повстанці. Наведу один історичний факт. 16 липня 1947 року на село була велика облава. У Белзець приїхало, вдумайтесь, 2 тисячі енкаведистів на 80 машинах. Вони оточили село, огородили колючим дротом в три ряди. Енкаведисти піддавали тортурам жителів села. В них були такі великі металеві прути. Вони тими прутами «шпіґали» в дилі, стіни, підлоги, розвалювали п’єци. Знущались над людьми настільки, що повстанці не витримували і почали виходити з криївок. Хлопці розуміли, що йдуть на вірну смерть. Вони виходили з гранатою в руках, підпускали до себе енкаведистів і підривались. Гинули хлопці зі словами «Ми помремо, але ідея наша не помре ніколи. Ми загинемо, а на наше місце стануть тисячі. Все одно Україна буде вільна». Це дуже болюча історія нашого краю. Сьогодні вона повторюється. Гинуть наші чоловіки та жінки за незалежність держави. Продовжують боротьбу своїх рідних дідусів та бабусь. І сьогодні ми не маємо морального права перед пам’яттю Героїв залишити назву села на честь того, хто нас поневолює роками.