Новини Золочівщини
Постійно запитувати себе: «Хто я?»
Gazeta
Нещодавно брала я інтерв’ю в однієї дуже цікавої дівчини – Марії Венгер. Гадаю, багато хто з вас знає її добре. Хтось особисто, хтось – по цікавих розповідях і фото у соцмережах. Тендітна Марічка лише з вигляду. Направду, подив викликає її енергія, насичене життя, незмінна усмішка на обличчі. Дружина і мама трьох дітей, медсестра у відділі хірургії, акторка аматорського театру – це Марічка. Організація велопробігів та цікавого дозвілля з односельцями, поїздка у Київ на змагання з фітнесу, самовдосконалення, особлива життєва філософія – це також вона.
Інтерв’ю буде своєрідним, адже я запропонувала Марії відповісти лише на одне запитання. Досить банальне: як вона усе встигає? А відповідь розтяглася на осінній вечір «під каву». Тож зараз ви всі цю відповідь отримаєте.
Марічка:
– Ще з дитинства я звикла все аналізувати. Головне запитання, яке я завжди собі ставила, було: «Хто я є?». Я міркувала: чого я досягла, якою бачу себе, якою мене бачать люди. Брала сама у себе інтерв’ю.
– Завжди озвучую речі, про які шкодую. Несу свій сором, це допомагає не повторити більше помилок. Адже якщо заховати подалі не дуже добрі вчинки, може виникнути ситуація, коли ти їх повториш.
– Давно помітила: якщо незадоволена собою, переношу це невдоволення на близьких. Так було, коли я мала зайву вагу – мене це дратувало, нерви відбивалися на новонародженій дитині. Тож поставила собі за мету привести фігуру в норму і зробила це.
– На той випадок, коли твоя діяльність не приносить тобі бажаного, коли не можу донести до людей те, що планувала, я вигадала теорію «Зміни форму». Наприклад, ти займаєшся рукоділлям і працюєш з певним матеріалом, але мало симпатиків твоєї творчості – залиш той самий матеріал, але роби кардинально інші речі. Які будуть цікаві людям. Тебе тягне в медицину, але ти боїшся крові – шукай медичну спеціальність, де тобі не доведеться бачити ту кров… Прикладів можна навести багато.
Десь з 7-8 класу я веду щоденники. Спочатку вони стосувалися релігійних тем, адже в юному віці я бачила себе богопосвяченою особою – монашкою. Мабуть, нафантазувала собі щось романтичне… Мене приваблював одяг монахинь... Щоденники нагадували сповідь. Я хвилювалася: хто я, чи заслуговую на цю місію. Потім все це минуло, я почала цікавитися хлопцями, і мрії бути монашкою потроху розвіялися. Щоденники стали нагадувати порадники. Наприклад, я – підліток, у мене проблеми зі шкірою… Запишу-но я, що можна вдіяти. Ага, потрібно налагодити сон, харчування… З роками змінювалася тематика моїх щоденників. Але коли я познайомилася з майбутнім чоловіком, показала йому усе, про що писала, щоб краще розумів мою сутність.
– Багато роздумів на ту ж таки тему «Хто я?» стосувалися моїх батьків, особливо тата, якого я вважаю одним з найкращих чоловіків на планеті. Так виходить, що тато – ідеал, мама – друг. Моє дівоче прізвище – Ковальська, і я цим пишаюся. На мою думку, кожне прізвище має свій аромат. Ти чуєш його – і маєш уявлення, якими є діти з тої сім’ї. Я міркувала: а чи достойна носити це прізвище? Отже, треба досягти того рівня поваги, яку викликав у людей мій батько. Він вирішував парафіяльні конфлікти. Де перебував тато – там царював мир, спокій, добро. Талановитий футболіст. Старанний будівельник. Помер мій батько від загадкової хвороби у розквіті літ. Зараз про нього говорять, як про ідеал. Я вважаю, про таку смерть можна тільки мріяти – вчасно піти з життя, щоб за тобою шкодували, щоб ти залишився в пам’яті людей надовго.
– Щоб пояснити, як я все встигаю, я розповім вам про моє «Колесо балансу». Воно складається з чотирьох секторів, і кожен з них має бути наповнений. Якщо я бачу, що якийсь сектор спорожнів, одразу знаю, чому треба вділити зараз увагу. Ці сектори можна умовно назвати так: СЕНС ЖИТТЯ, ТІЛО, РОБОТА, ВІДПОЧИНОК. А зараз розповідатиму про кожен із них.
– СЕНС ЖИТТЯ. В це поняття я вкладаю дві нерозривні речі – це моя сім’я і віра в Бога. Бог – моя підтримка, я пропагую християнські цінності, умію пробачати. Я – «людина-відповідь», а не «людина-запит». На сім’ю у мене погляди зовсім не феміністичні: вважаю, що дружина повинна бути залежною від чоловіка, але в хорошому розумінні. Я маю на увазі, що жінка має відчувати турботу. Я воджу машину, але мені приємно, коли інколи мене забирає з роботи мій чоловік. А я, відповідно, хочу бути не конкуренткою йому, а жінкою «для відпочинку воїна». Тобто ми – опора одне одному. Можливо, не все з моєї розповіді зрозуміло, але я вважаю, що ніколи не буває збігу на 100 % у мовця (спікера) і у слухача. Все залежить від морального стану, в якому слухач перебуває, місця, часу. Якщо спікер – я, то беру відповідальність за свої слова. В мене не буде претензій, якщо мене не так зрозуміють.
– РОБОТА. Як медик, маю мати здоровий вигляд, я транслюю людям здоровий спосіб життя. Медицина – то про фізичну активність. В медицині я режисер – спілкування з пацієнтами нагадує гру. Всі люди різні, і з кожним пацієнтом треба грати ту роль, в якій я буду комфортним співрозмовником для нього. Я дуже люблю допомагати. Люблю своїх пацієнтів, люблю важкохворих – вмію говорити з ними чесно навіть про відхід… Лікар повинен казати правду. Я ще й реалізовуюся на роботі як психолог. Коли я допомагаю хворим – я наповнююся. Для мене і питання гігієни – зовсім не огидні. Я люблю служити людям. Так в мені говорить нереалізована монашка. Коли у хворого стан не дуже важкий – я співаю йому, декламую вірші. Та я навіть конфлікти люблю. Не кожен терплячий. От бувають молоді пацієнти, які думають, що всі їм щось винні. Вони використовують медсестру наповну. Я готова до цього. Є поняття емоційного інтелекту: здатність відчувати емоцію. Коли пацієнт агресивний, я не співатиму йому, а вестиму себе строго, чітко виконуватиму його вказівки (ось це і режисура, і акторство).
– ТІЛО. Як я вже казала, важливо дбати про тіло всім, а особливо медику. Ти ним інформуєш про цінності, хвора людина не може нести того, що здорова, адже чим наповнена, тим і ділиться. Хочу віддавати людям багато, бути потрібною, як єлей – щоб чекали з нетерпінням. Тому мені потрібен спорт. Обожнюю теніс. Вдячна своєму брату Ігорю, який підштовхнув мене до занять спортом. Фізична активність розвиває гнучкість реакцій. Це допомагає знайти підхід до кожного пацієнта. А пацієнти всі різні. Вчитель любить вчити, начальник – командувати, людина, яка працює на важкій фізичній роботі, прагне багато твоєї уваги і присутності. Ось як переплетені ці два сектори – розповідаючи про тіло, я забігаю на тему своєї роботи.
– ВІДПОЧИНОК. Це про соціальне життя, яке вимагає дуже багато ресурсів, але при тім наповнює. Це як велопробіг цікавими місцями (які, до речі, ми проводили не раз) – важко і виснажливо, проте емоції збагачують. Дуже важлива частина життя – вистави. Найбільше щастя – це процес підготовки, репетиції, планування. В нашому колективі – дорослі люди, переважно сімейні, втомлені побутом. Але знаходять час і сили на творчість, і це дає віддачу. Важливо, щоб близькі люди підтримували. Не всі бачать себе акторами – мій чоловік, наприклад, не виступає на сцені, але вкладається до кожного виступу, допомагає. З чого почалася діяльність нашого колективу? Тут я схиляю низько голову перед завідувачкою будинком культури села Городилів Марією Сеньків. Якби не вона, то цього усього не було б. Добре пам’ятаю нашу першу виставу: живемо собі спокійним життям, і тут пані Марія пропонує потішити наших дітей – організувати їм казку на Миколая. З того все й почалося – ми, дорослі люди, перевтілилися в звіряток, діти раді… Та ми зіткнулися з неприйняттям в суспільстві. Нас критикували: як то так, «старі баби» скачуть в костюмах звірят… Дехто розчарувався і покинув колектив… Але більшість не зламалася – і от ми готуємо «Вечори на хуторі біля Диканьки». Тут уже симпатиків побільшало, вистава справила чудове враження. А яка прекрасна п’єса була до дня народження Тараса Шевченка! Тема про нього та його коханих жінок – найідеальніше, що могло б бути. Вистава глибока: втілювали такі різні образи… Далі був гумор: «Колобок», «Язиката Хвеська»… Щодо «Хвеськи» – нашою сценою була дача одних господарів, вони люб’язно дозволили нам скористатися нею. А запрошене було усе село! І куліш колективний варили навіть.
– Про чотири сектори «Кола балансу» я наче розповіла все. Хочу на завершення сказати ще трохи про духовне наповнення. Я вважаю, що людина має бути постійно у стані закоханості. Не в конкретну людину, а в риси характеру, поведінку, вчинки, манери, красу, розмови і т. д. Дуже допомагає мені вервичка, яку ми молимося з сім’єю щовечора, особливо зараз, в такий неспокійний час. Допомагає читання. Я полюбила аудіокниги. Так добре, коли ти самовдосконалюєшся завдяки літературі, а в цей час вдосконалюєш і своє житло також. На моїй кухні – ідеальний порядок. Вдома це мій своєрідний офіс, я слухаю аудіокниги, в цей час прибираю… Люблю естетику – не просто красиві штори, а саме такі, які подобаються мені. В кухні має бути багато букетів квітів. До речі, дуже люблю купити сама собі квіти, а не чекати, коли їх подарують. Я себе люблю, то можу дозволити собі такі приємності. А якщо сезон не для квітів, я знайду і принесу якісь красиві гілки.
Якби не ніч, що насувалася поволі, остуджуючи нашу каву та лоскочучи холодом спини, можна було розмовляти і далі, настільки гармонійно Марічка переходила з теми на тему. Але – час, наші діти, що очікували своїх матусь… Марічка підвезла машиною мене додому, розповідаючи дорогою про цікаві силові випробування на змаганнях по фітнесу у Києві… А коли я підсумувала на прощання, що ж конкретно вона може порадити тим, хто хоче все встигати у цьому житті, відповіла з усмішкою: «Постійно запитувати себе: «Хто я?».
Ірина ГИРИЛО
Інтерв’ю буде своєрідним, адже я запропонувала Марії відповісти лише на одне запитання. Досить банальне: як вона усе встигає? А відповідь розтяглася на осінній вечір «під каву». Тож зараз ви всі цю відповідь отримаєте.
Марічка:
– Ще з дитинства я звикла все аналізувати. Головне запитання, яке я завжди собі ставила, було: «Хто я є?». Я міркувала: чого я досягла, якою бачу себе, якою мене бачать люди. Брала сама у себе інтерв’ю.
– Завжди озвучую речі, про які шкодую. Несу свій сором, це допомагає не повторити більше помилок. Адже якщо заховати подалі не дуже добрі вчинки, може виникнути ситуація, коли ти їх повториш.
– Давно помітила: якщо незадоволена собою, переношу це невдоволення на близьких. Так було, коли я мала зайву вагу – мене це дратувало, нерви відбивалися на новонародженій дитині. Тож поставила собі за мету привести фігуру в норму і зробила це.
– На той випадок, коли твоя діяльність не приносить тобі бажаного, коли не можу донести до людей те, що планувала, я вигадала теорію «Зміни форму». Наприклад, ти займаєшся рукоділлям і працюєш з певним матеріалом, але мало симпатиків твоєї творчості – залиш той самий матеріал, але роби кардинально інші речі. Які будуть цікаві людям. Тебе тягне в медицину, але ти боїшся крові – шукай медичну спеціальність, де тобі не доведеться бачити ту кров… Прикладів можна навести багато.
Десь з 7-8 класу я веду щоденники. Спочатку вони стосувалися релігійних тем, адже в юному віці я бачила себе богопосвяченою особою – монашкою. Мабуть, нафантазувала собі щось романтичне… Мене приваблював одяг монахинь... Щоденники нагадували сповідь. Я хвилювалася: хто я, чи заслуговую на цю місію. Потім все це минуло, я почала цікавитися хлопцями, і мрії бути монашкою потроху розвіялися. Щоденники стали нагадувати порадники. Наприклад, я – підліток, у мене проблеми зі шкірою… Запишу-но я, що можна вдіяти. Ага, потрібно налагодити сон, харчування… З роками змінювалася тематика моїх щоденників. Але коли я познайомилася з майбутнім чоловіком, показала йому усе, про що писала, щоб краще розумів мою сутність.
– Багато роздумів на ту ж таки тему «Хто я?» стосувалися моїх батьків, особливо тата, якого я вважаю одним з найкращих чоловіків на планеті. Так виходить, що тато – ідеал, мама – друг. Моє дівоче прізвище – Ковальська, і я цим пишаюся. На мою думку, кожне прізвище має свій аромат. Ти чуєш його – і маєш уявлення, якими є діти з тої сім’ї. Я міркувала: а чи достойна носити це прізвище? Отже, треба досягти того рівня поваги, яку викликав у людей мій батько. Він вирішував парафіяльні конфлікти. Де перебував тато – там царював мир, спокій, добро. Талановитий футболіст. Старанний будівельник. Помер мій батько від загадкової хвороби у розквіті літ. Зараз про нього говорять, як про ідеал. Я вважаю, про таку смерть можна тільки мріяти – вчасно піти з життя, щоб за тобою шкодували, щоб ти залишився в пам’яті людей надовго.
– Щоб пояснити, як я все встигаю, я розповім вам про моє «Колесо балансу». Воно складається з чотирьох секторів, і кожен з них має бути наповнений. Якщо я бачу, що якийсь сектор спорожнів, одразу знаю, чому треба вділити зараз увагу. Ці сектори можна умовно назвати так: СЕНС ЖИТТЯ, ТІЛО, РОБОТА, ВІДПОЧИНОК. А зараз розповідатиму про кожен із них.
– СЕНС ЖИТТЯ. В це поняття я вкладаю дві нерозривні речі – це моя сім’я і віра в Бога. Бог – моя підтримка, я пропагую християнські цінності, умію пробачати. Я – «людина-відповідь», а не «людина-запит». На сім’ю у мене погляди зовсім не феміністичні: вважаю, що дружина повинна бути залежною від чоловіка, але в хорошому розумінні. Я маю на увазі, що жінка має відчувати турботу. Я воджу машину, але мені приємно, коли інколи мене забирає з роботи мій чоловік. А я, відповідно, хочу бути не конкуренткою йому, а жінкою «для відпочинку воїна». Тобто ми – опора одне одному. Можливо, не все з моєї розповіді зрозуміло, але я вважаю, що ніколи не буває збігу на 100 % у мовця (спікера) і у слухача. Все залежить від морального стану, в якому слухач перебуває, місця, часу. Якщо спікер – я, то беру відповідальність за свої слова. В мене не буде претензій, якщо мене не так зрозуміють.
– РОБОТА. Як медик, маю мати здоровий вигляд, я транслюю людям здоровий спосіб життя. Медицина – то про фізичну активність. В медицині я режисер – спілкування з пацієнтами нагадує гру. Всі люди різні, і з кожним пацієнтом треба грати ту роль, в якій я буду комфортним співрозмовником для нього. Я дуже люблю допомагати. Люблю своїх пацієнтів, люблю важкохворих – вмію говорити з ними чесно навіть про відхід… Лікар повинен казати правду. Я ще й реалізовуюся на роботі як психолог. Коли я допомагаю хворим – я наповнююся. Для мене і питання гігієни – зовсім не огидні. Я люблю служити людям. Так в мені говорить нереалізована монашка. Коли у хворого стан не дуже важкий – я співаю йому, декламую вірші. Та я навіть конфлікти люблю. Не кожен терплячий. От бувають молоді пацієнти, які думають, що всі їм щось винні. Вони використовують медсестру наповну. Я готова до цього. Є поняття емоційного інтелекту: здатність відчувати емоцію. Коли пацієнт агресивний, я не співатиму йому, а вестиму себе строго, чітко виконуватиму його вказівки (ось це і режисура, і акторство).
– ТІЛО. Як я вже казала, важливо дбати про тіло всім, а особливо медику. Ти ним інформуєш про цінності, хвора людина не може нести того, що здорова, адже чим наповнена, тим і ділиться. Хочу віддавати людям багато, бути потрібною, як єлей – щоб чекали з нетерпінням. Тому мені потрібен спорт. Обожнюю теніс. Вдячна своєму брату Ігорю, який підштовхнув мене до занять спортом. Фізична активність розвиває гнучкість реакцій. Це допомагає знайти підхід до кожного пацієнта. А пацієнти всі різні. Вчитель любить вчити, начальник – командувати, людина, яка працює на важкій фізичній роботі, прагне багато твоєї уваги і присутності. Ось як переплетені ці два сектори – розповідаючи про тіло, я забігаю на тему своєї роботи.
– ВІДПОЧИНОК. Це про соціальне життя, яке вимагає дуже багато ресурсів, але при тім наповнює. Це як велопробіг цікавими місцями (які, до речі, ми проводили не раз) – важко і виснажливо, проте емоції збагачують. Дуже важлива частина життя – вистави. Найбільше щастя – це процес підготовки, репетиції, планування. В нашому колективі – дорослі люди, переважно сімейні, втомлені побутом. Але знаходять час і сили на творчість, і це дає віддачу. Важливо, щоб близькі люди підтримували. Не всі бачать себе акторами – мій чоловік, наприклад, не виступає на сцені, але вкладається до кожного виступу, допомагає. З чого почалася діяльність нашого колективу? Тут я схиляю низько голову перед завідувачкою будинком культури села Городилів Марією Сеньків. Якби не вона, то цього усього не було б. Добре пам’ятаю нашу першу виставу: живемо собі спокійним життям, і тут пані Марія пропонує потішити наших дітей – організувати їм казку на Миколая. З того все й почалося – ми, дорослі люди, перевтілилися в звіряток, діти раді… Та ми зіткнулися з неприйняттям в суспільстві. Нас критикували: як то так, «старі баби» скачуть в костюмах звірят… Дехто розчарувався і покинув колектив… Але більшість не зламалася – і от ми готуємо «Вечори на хуторі біля Диканьки». Тут уже симпатиків побільшало, вистава справила чудове враження. А яка прекрасна п’єса була до дня народження Тараса Шевченка! Тема про нього та його коханих жінок – найідеальніше, що могло б бути. Вистава глибока: втілювали такі різні образи… Далі був гумор: «Колобок», «Язиката Хвеська»… Щодо «Хвеськи» – нашою сценою була дача одних господарів, вони люб’язно дозволили нам скористатися нею. А запрошене було усе село! І куліш колективний варили навіть.
– Про чотири сектори «Кола балансу» я наче розповіла все. Хочу на завершення сказати ще трохи про духовне наповнення. Я вважаю, що людина має бути постійно у стані закоханості. Не в конкретну людину, а в риси характеру, поведінку, вчинки, манери, красу, розмови і т. д. Дуже допомагає мені вервичка, яку ми молимося з сім’єю щовечора, особливо зараз, в такий неспокійний час. Допомагає читання. Я полюбила аудіокниги. Так добре, коли ти самовдосконалюєшся завдяки літературі, а в цей час вдосконалюєш і своє житло також. На моїй кухні – ідеальний порядок. Вдома це мій своєрідний офіс, я слухаю аудіокниги, в цей час прибираю… Люблю естетику – не просто красиві штори, а саме такі, які подобаються мені. В кухні має бути багато букетів квітів. До речі, дуже люблю купити сама собі квіти, а не чекати, коли їх подарують. Я себе люблю, то можу дозволити собі такі приємності. А якщо сезон не для квітів, я знайду і принесу якісь красиві гілки.
Якби не ніч, що насувалася поволі, остуджуючи нашу каву та лоскочучи холодом спини, можна було розмовляти і далі, настільки гармонійно Марічка переходила з теми на тему. Але – час, наші діти, що очікували своїх матусь… Марічка підвезла машиною мене додому, розповідаючи дорогою про цікаві силові випробування на змаганнях по фітнесу у Києві… А коли я підсумувала на прощання, що ж конкретно вона може порадити тим, хто хоче все встигати у цьому житті, відповіла з усмішкою: «Постійно запитувати себе: «Хто я?».
Ірина ГИРИЛО
